Дякуємо, що ви завітали до нашого стенду на свято міста Кемптен. Сподіваємося, що вам все сподобалося!
Якщо ви бажаєте нам допомогти, перейдіть, будь ласка, на сторінку: https://kempten-ua.de/help-in-kempten/
А зараз ми хотіли би поділитися з вами історіями, які розповідають українці, що знайшли прихисток в місті Kempten та регіоні Allgäu
Анастасія, 15 років
Місто Київ
24 лютого 2022 року рано вранці мене розбудив мій батько. Цього дня мені виповнилося 15 років. У мене були великі плани на цей день. На мене чекали привітання та подарунки, увага батьків і друзів… Але того ранку росія почала скидати бомби на Київ. І мій святковий торт був із присмаком пороху.
У Києві висадився російський десант, почалися бої поруч із моїм домом. Коли російська ракета впала поруч із моєю школою — ми зрозуміли, що потрібно тікати до бомбосховища. Ми покинули усе та наступні десять днів ховалися у підвалі будинку. Потім ми дізналися про звірства російської армії у передмістях Києва, у Бучі й Ірпіні та вирішили, що час евакуюватися. Мій тато провів маму, мою маленьку сестричку та мене до евакуаційного потягу, а сам залишився у Києві, щоб захищати місто.
Я хочу сказати, що ніхто не має права вбивати дітей. Люди, які розв’язують війни, мають бути покарані, адже всі люди заслуговують жити у вільному та мирному світі.
Антоніна, 60 років
місто Ірпінь, Київська область
Ми сиділи у холодному льосі під нашим будинком. Навіть під землею стіни здригалися і було чутно гул літаків і снарядів. Мій пес та двоє котів від страху притискалися до мене, так і сиділи з ними в обіймах, тремтячи від страху і холоду. Нас зігрівало те, що поруч були українські солдати. Я готувала для них їсти і, пробираючись під вибухами, розносила нашим хлопцям їжу. Я не могла їх покинути, хоч молоді солдати казали, що росіяни підходять ближче знищуючи будинки та ґвалтують і вбивають тих, хто опинився на їх шляху, я все одно відчувала, що маю робити все, що від мене залежить.
27-семирічна подруга моєї доньки, допомагала мені. Ми з чоловіком перевдягали її в одяг
старої бабці, щоб російські солдати, які розгулювали п‘яними по будинках, не зґвалтували її. Сусіди розповідали, що росіяни впритул розстріляли вчительку та матір з дитиною, що бігли в укриття.
По всьому місті були міни. Росіяни заходили в будинки, виводили людей з підвалів катували та вбивали. Було дуже страшно. Одного ранку ми вирішили,що треба негайно тікати.
Вісім кілометрів ми йшли пішки, час від часу ховаючись у кущах, лягали на землю, пробиралися вперед. Ті, хто йшли поряд, несли на руках своїх собак та котів, літніх людей, які не могли йти самостійно. Нам вдалося вийти з пекла, але після нас декілька автобусів з дітьми та людьми, що йшли пішки, росіяни вбили ракетними ударами. Коли ми вже вийшли, я озирнулася на своє рідне місто Ірпінь та не впізнала його: воно було все у вогні.
Світлана, 64 роки
місто Миколаїв
Ранок 28 березня розпочався як завжди. Мій чоловік Олександр виїхав на роботу. Він керує важливим гідротехнічним об’єктом на заводі та в цей день оглядав дамбу на наявність руйнувань після обстрілу. Саме тоді знову розпочалися військові дії…
Коли від чоловіка пролунав дзвінок з повідомленням про те, що він поранений та лежить у лікарні, я розгубилася і не знала, за що хапатися в першу чергу і куди бігти.
Пізніше, вже в лікарні, прийшло розуміння того, що сталося. Там я допомагала медичному персоналу, чим могла. У лікарні міста Миколаєва чоловікові провели перші операції, я доглядала його там. Звідки тоді та потім бралися сили на все – навіть не знаю.
Разом із моїм чоловіком під обстріл потрапив інший працівник. Він отримав поранення, перебуваючи на дачі. В обох чоловіків – поранення ніг. Після того, як у місті посилився обстріл, поранених перевезли до Львову. А звідти їх літаком доправили до міста Кемптен.
Тут нас вразило ставлення лікарів до пацієнтів, методи лікування та догляд за хворими. А обладнання! Це просто мрія українських лікарів! Надзвичайно вразили спеціальні пристрої типу ходунків, за допомогою яких відновлення Олександра та його колеги пішло швидше! Вони вже роблять перші кроки, щоправда, ще не вільно. Але все ще попереду!
А зараз я виражаю вдячність всім жителям Кемптена за гостинність. Низький уклін лікарям та всьому медичному персоналу за те, що стояли за операційним столом по 8-10 годин і «чаклували» над їхніми ранами! Ми віримо в лікарів, і вони вірять у наших чоловіків. Вони сильні, вони стануть на ноги і ще затанцюють!
Богдан, 13 років
Місто Мелітополь (Окупована росіянами територія).
В день початку війни я прокинувся від вибухів. Разом з батьками ми спустилися до підвалу. Вже ввечері стало відомо, що в місто заїхала російська воєнна техніка. Один танк зупинився прямо напроти нашого будинку, за декілька хвилин під’їхало ще п’ять таких самих. Загалом було близько 500 танків. Вся ця техніка прямувала у сусіднє селище де відбувалися бої.
Я був приголомшений тим, як швидко розгорталися події. Будинок моєї подруги був вщент зруйнований, на нашій вулиці загинуло дві людини від ракетного удару, та хлопець з моєї школи теж загинув.
Найгірше почалося коли владу захопили росіяни. Звичайні жителі міста, мужньо чинили опір окупантам та виходили на мітинги, за що росіяни їх розстрілювали. Пізніше, стало відомо, що українська влада домовляється про евакуаційний коридор з окупованого міста.
Перші автобуси були заблоковані російськими воєнними, не дивлячись на офіційні домовленості, місцеві окупанти не випускали людей. Наша сім’я виїхала з другої спроби. Разом з нами їхало 12 автобусів, три вантажні фури та близько 500 автомобілів. По дорозі ми весь час зустрічали російських воєнних, які багато разів переглядали нашу машину та нас. Поряд з людьми, що намагалися покинути, місто проїжджала російська техніка, її було дуже багато.
Ніколи не забуду, як ми були у машині, поряд поле, а там – російська воєнна техніка «Град», яка дуже голосно стріляла. Дорогою ми бачили розстріляний росіянами автобус з написом «Діти», згорілі автозаправки та машини, з землі стирчали нерозірвані ракети. Коли ми доїхали до Запоріжжя (сусідній регіон. ред.), я побачив наших солдат, вибіг з машини, обійняв їх та сказав слова вдячності, що ми
залишилися живі.
Марина Дзіс, 30 років
місто Миколаїв
24.02.2022, на годиннику 4:13 ранку, всі сплять… Щось бахнуло, можливо почулося?! Ні! Вже найближчим часом у новинах оголосили про початок війни! Цей жах ми ніколи не забудемо!
Перші три тижні війни ми з дітьми жили у сховищі. Після чергового обстрілу зникла електроенергія, газ, опалення в будинках… Не було можливості приготувати поїсти.
З 13 на 14 березня був сильний обстріл: лише на один наш населений пункт за ніч прилетіло 13 ракет. Буквально одразу після цього ми з чоловіком прийняли рішення, що треба евакуюватися… тому що діти – це все… Це все те, заради чого ми живемо! Тому вже о 9 ранку, узявши дітей та валізу, ми виїхали.
І ось він: такий довгоочікуваний, безпечний кордон, куди ми прибули пізно вночі… Холод, сирість, ніч… Діти хочуть спати… Ніколи не зможу забути цей плач втомлених дітей. Взяти дитину на руки немає можливості, тому що в руках – валіза та сумка, а в голові тільки одне: “Ми зможемо, ми витримаємо!” й “Отче наш”…
Прямуючи до безпечних кордонів, читаючи новини в пабліках про те, де що підірвано чи в черговий раз обстріляно, ми спостерігали в нашому, раніше такому чистому небі, пролітаючі повз нас військові літаки та ракети.
Пройшовши контроль, ми перетнули кордон, але… що далі? Куди? До кого? Немає а ні знайомих, а ні рідних!
Волонтери запропонували нам їхати до Німеччини. Нас було дуже багато, то своєї черги треба було чекати 3 дні… Невідомість все також не давала спокою… Куди ми їмо? До кого? Що там? Як ми будемо? І таких питань був мільйон, але відповіді не було на жодне з них.
Дорогою до Німеччини я подала оголошення в соціальних мережах, як багато інших біженців. Там мені простягла руку допомоги дуже гарна сім’я з 3 дітьми. Ось так ми і потрапили в сім’ю Басті ти Ніно, які й до сьогоднішнього дня також нам допомагають, підтримують. А наші діти без знання тієї чи іншої мови чудово проводять разом час! Я безмежно вдячна їм та всій Німеччині за цей теплий прийом!
Але все ж таки я сподіваюся на якнайшвидше повернення додому, до чоловіка й батька, і на мирне небо!
Величезна подяка вам усім! Мирного неба всім та міцного здоров’я!