Дитячі малюнки з Харьківського метро

Тепер далеко-далеко у Шварцвальді виставлені малюнки харьківських дітей, які тижнями укривались від російських обстрілів на станціях метрополітену і відволикались мистецтвом від нищівної війни проти них. Одна жінка питає, чи можна придбати аплікацію з колекції. Ні, ці малюнки вже належать історії. І вони як мобільний музей будуть їздити по містах, щоб нагадувати про… У кожного воно своє.

Навпроти – експозиція світлин, на яких задокументовані страждання українців від путінсько-російської агресії. Розгублене обличчя старої жінки на фоні вщент зруйнованого будинку, ряди спальних матраців у підвалі, кинута дитяча іграшка на землі. Це дійсність. А на багатьох малюнках харьківських дітей – мрія. Мрія про життя та безпеку, про родину і природу. Мрія про очевидне, але важливе, про що тутешні мешканці ніколи не мріяли, бо мали завжди.

Проходжу уздовж малюнків та світлин, шукаю відповідь на питання “чому?” і не знаходжу. Потім помічаю Гордія. Він, тримаючи жовто-блакитні надувні кульки та німецький паперовий прапорець, дуже довго стоїть перед одним із стендів з малюнками. Гордій звичайно розуміє, що відбувається. На щастя, його життя продовжується в безпеці. Тільки його домівка тепер в іншій країні. А ще в нього – нові школа та однокласники. До речі, дуже доброзичливі діти. Спочатку вони спостерігали, як Гордій вільно спілкується з вчителями англійською і думали, що він нічого не розуміє німецькою. Через декілька тижнів Гордій перший раз відповів на запитання вчителя німецькою і зірвав оплески класу. На наступній перерві однокласники навперебій говорили з ним та запитували, чи він їх розуміє. Авжеж розуміє!

Як кожний свідомий українець, хлопець, попри свій вік, веде боротьбу на інформаційному фронті. Публічні заходи відіграють тут важливу роль. Через них німці дізнаються про українську багатогранну та глибоку культуру, відчувають єдність та зібраність народу, а ще отримують можливість безпосередньо спілкуватися з тими, хто був учасником та свідком трагічних подій. Не можна дозволити собі пропустити захід, навіть якщо в тебе нестерпний зубний біль. Як було напередодні концерту в Шонаху.

Зуб розболівся в той час, коли не тільки все зачинено, але й незручно кому-небудь подзвонити, щоб попросити про допомогу. Мама Іра звернулася до Сілке, в якої знімають житло. З нею їздили пів ночі та шукали чергового лікаря. Роздобули тільки пігулки від болю. А лікування було призначено на наступний день, прямо перед концертом. В кімнаті очікування Іра хвилювалась, чи встигне, бо вона модерує концерт. Після лікування біль ще не зовсім вщух, але Гордій все одно приїхав на концерт. І співав разом з іншими дітьми на сцені “Червону калину”.

Стійкість і мужність були проявлені і з німецького боку. Сілке вночі їздила з Ірою та Гордієм в інше місто у клініку, вдень працювала, а увечері відкривала концерт. До цього я її знала тільки як власницю житла, яке вона здавала українцям, та співвласницю групи виробничих підприємств, які пропонують роботу. Через її вступне слово я дізналася, що вона ще й перший заступник мера Шонаха та другий голова місцевого відділення ХДС. Це, до речі, велике досягнення для Німеччини, в якій до 1977 року закон наказував заміжній жінці отримувати в чоловіка дозвіл на роботу.

Коли почалась велика війна, шонахці згуртувалися в прагненні допомогти Україні. Вони зібрали та відправили гроші, а згодом ще стареньку, але повністю працездатну, пожежну машину до України.

Їхня машина їхала разом з іншими сьома з сусідніх міст Баден-Вюртемберга. На території України шонахські пожежники передали свою “помічницю” українському фахівцю і провели з ним невеличкий інструктаж з користування. Назад до кордону йшли пішки, а от їх земляки слідкували за всією подорожжю через liveticker.

“Кілька тижнів тому я слухала, як Оксана грає на бандурі і була дуже вражена”, – вела свою промову Сілке. – “Ще більш мене зворушили слова, з якими її сестра Ірина звернулася до слухачів. Вона сказала, що вони втратили все: своє звичне життя, дім, роботу, можливість бути з родиною та друзями, усе. Все, що їм залишилося, це їхня культура і музика. І вони хочуть поділитися цим з нами, щоб подякувати.”

Саме так народилася ідея провести сумісний концерт, на якому б виступили Оксана та місцевий фольклорний колектив.

Та Оксана була вже не одна. Днями раніше виникло тріо – Оксана з бандурою, Вальтер, 89-річний батько Сілке, із скрипкою, і нарешті – Евальд, 93-річний співак. Один з програмних номерів – старовинна, але знов актуальна, балада про дванадцять розбійників, які грабували Київ. В баладі все закінчується добре після того, як злодій Кудеяр закохався в киянку.

Сілке говорить, що дві сестри та їх діти запали їй в саме серце. Як і Україна. І хоча Сілке сама належить до людей, які міняють світ навколо себе, в неї теж є мрія. Вона хоче, щоб життя для всіх було, як на дитячих малюнках із метро про мир.