«Ти нам знайшла найкраще місце на землі!»

Епідемія корони закінчилась, коли почалась велика війна. Майже кожного дня ми ходили на мітинги, і щоб не відволікатись на попередження мобільного додатка про небезпечні контакти з інфікованими, я просто деактивувала блютуз. Здавалося, що можу сама для себе вирішувати, якими корисними завданнями займатися. Але все швидко перетворилося на нескінченний потік, і обставини залучили мене на деякий час до волонтерського квартирного посередництва.

В середині березня ми з чоловіком вже зустрічали нашу першу родину, яка прибула потягом у Фрайбург. Вразили дуже маленькі сумки та рюкзаки. Найбільшим був рюкзачок старшої із жінок з ліками. Поруч – маленький собака, про якого нас забули проінформувати. Ми хвилювалися, бо господарі квартири згодні були надати житло біженцям без домашніх тварин.

Ірина та її рідні навіть не встигли усвідомити, що з ними відбувається. Тиждень у підвалах, тиждень у дорозі, при цьому з Харкова до Львова їхали стоячи. А тепер навіть не знали, в яку глушину ми їх збирались везти. Та ми й самі не знали, що на нас там чекало. Про житло домовилися по телефону з незнайомими господарями тільки декілька годин тому. Контакт отримали від Макса, якого не знаємо особисто. На залізничній платформі радіємо зустрічі, розпитуємо імена харків’ян та обіймаємось. Потім йдемо до вокзального Макдональдсу, і нарешті їдемо темними мереживними дорогами все вище і вище у саме серце Шварцвальду.

Тільки в одному будинку в цей північний час з-під жалюзі пробивається світло. Нас зустрічає Елізабет, доглянута ділова жінка пенсійного віку. Разом з чоловіком вона проводить у маленьку затишну квартиру на другому поверсі будівлі. Видно, що господарі щиро чекали на гостей. Рушники розкладені, постіль постелена, а в холодильнику та кухоних шафах – продукти. Ще й пропонують гроші позичити, поки все буде оформлятися. Елізабет подивилася на собаку, ще раз на втомлених біженців, та показала біля дому місце для вигулу.

Нарешті вони знов мають свій куточок і будуть спати у ліжках! Правда, в них немає у що перевдягнутися. Тому наступного дня ми знов поїдемо у Фрайбург, де Леся з німецько-українського товариства організувала збір та сортування речей. Як раз напередодні німці дружньо за пару годин заповнили столи у церковній залі одежою, взуттям, іграшками, гігієнічними засобами та канцтоварами.

В наступні дні господарка супроводжувала родину в усі інстанції. Дякуючи зусиллям Елізабет, через тиждень молодша донька Ірини пішла у німецьку школу, а через місяць всі дорослі члени родини отримали роботу. Грошей від соціального відомства так і не дочекалися. Державну допомогу з безробіття вже не оформляли. Заробляли на життя та оплату квартири самі.

Все більше українців прибувало у Шварцвальд, в тому числі завдяки Барбарі, працівниці ратуші сусіднього містечка Тріберг. Доведена федеральною землею норма з прийому біженців була вже перевиконана. Барбара шукала вільне житло, а потім робила його “соціальним”. Для цього місто спочатку укладало договори з власниками житла, а потім передавало його в користування українцям. Якщо житло не вписувалося в соціальну норму – складалась угода з власником та одним ініціативним приватним спонсором з тієї місцевості, який покривав надмірну частину вартості. Крім того, місто Тріберг застрахувало цивільну відповідальність всіх своїх українців – за шкоду, яку вони можуть заподіяти житлу та майну.

Коли господар однієї квартири спочатку погодився, потім передумав її здавати, а родина з України вже була в дорозі, Барбара швидко знайшла інше житло, покликала свою рідню на допомогу та обставила квартиру всім необхідним за півтора дні! Кухня, посуд, рушники, матраси, шафа, диван, столи та дитячі іграшки – все було принесено, зібрано та розставлено. Барбара зняла відео обладнаної квартири на телефон, додала музику, і перекинула на вотсап для українців, яким до цього підтвердили наявність житла.

Барбара також організувала групу у вотсапі для новоприбулих українців, де ділиться корисною інформацією та оприлюднює повідомлення. Цього тижня можна було, наприклад, відвідати локальний склад меблів та домашнього начиння і взяти з собою безоплатно те, що необхідно.

А кілька днів тому Барбара підготувала зустріч для українців – з тортами, кофе, чаєм та навіть шампанським. На зустрічі роздавали маленькі, але приємні подарунки: ваучери на відвідування цікавих музеїв, грошові сертифікати до магазинів, на які скидалися мешканці міста, запрошення для дітей на безоплатний курс з плавання.

Про подарунки з української сторони потурбувалась інша Ірина, яка на початку великої війни з мамою та двома маленькими дітьми вирвалася з окупованого Херсону. Зі своєю подругою вони напекли, оформили українським мотивом власного дизайну та запакували як медалі прянішні сердця. Також пошили волонтерські стрічки у фарбах українського прапору. Барбара одразу поставила світлину солодкого українського серця на аватарку групи українського Трібергу.

Місцеві роботодавці передали для зустрічі українців інформацію про наявні робочі міста. Через це і наша харківська Іра зі старшою донькою потрапили до зустрічі. Вони з сусіднього міста, але представляли підприємство, на якому вже два з половиною місяці працюють – збирають годинники. Тільки не ті електронні, якими ви в Україні розплачувались на касі, а справжні годинники з зозулею та історією більш ніж трьох століть.

Дякуючи робочим контрактам, велика родина Ірини орендує та самостійно оплачує зараз не одну, а дві квартири. Ще й в Україну гроші пересилають. На фабриці їм подобається, з іншими робітниками мають добрі стосунки.

Нещодавно Іра взяла до себе дівчину з Харькова, мама якої залишилася в Харкові доглядати стареньку бабусю. Молодша дочка Ірини допомагає зараз своїй подружці інтегруватися у німецьке середовище.

Серед моїх повідомлень від українців є багато, в яких просять знайти нове житло – або більшої площі, або у великому місці, або ближче до центру. До них зовсім не пасує повідомлення Іри, надіслане безо всякої причини: “Ти нам знайшла найкраще місце на землі!” Колись я їй казала, що це зовсім не я знайшла. Харальд домовився з господарями, а контакт отримав від Макса, телефон якого дала Віка. Але ж Іра все одно думає на мене.