Як виникла сторінка “Твоєї тітки з Німеччини”

… Пройшло декілька днів з моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Майже до всіх моїх друзів вже приїхали родичі або друзі, а з моїх ніхто не їхав. Не було можливості. Випадково я помітила, що моє/не моє перестало мати значення. З великого потоку запитів про допомогу стосовно незнайомих людей виловлювала стільки, на скільки мене вистачало. Колеги по німецько-українському товариству робили те ж саме, і мені здавалось, що вони перетворилися на всемогутніх велетнів – я заново відкривала їх для себе, не встигаючи навіть слідкувати за повідомленнями наших чатів. В їх житті було те саме – вони допомогали десяткам і сотням українців, яких до того не знали. Мабуть, на якомусь тонкому біологічному рівні у всіх нас відкрився інстинкт збереження нації.

Мені пощастило зустрічати на вокзалі земляків з Харкова, Запоріжжя, Києва, Волновахи і супроводжувати їх до житла, що для них, як тоді здавалося, було єдиною потребою. В ці моменти відчувала велику відповідальність. Люди приїжджали туди, де вони не мали жодної рідної душі. Все навколо було чуже та незрозуміле. Змінити їх сприйняття було не в моїх силах. А от обійняти, нібито вони саме мої гості – це перше, що виходило само собою. Від цього дотепер в мене зберігається відчуття, що я їх знала і до війни.

Наприкінці березня прилетіло повідомлення, що із Запоріжжя виїхала моя племінниця з донькою. До речі, за Олесю я маю дякувати моєму брудеру. Колись в мене було три племінниці. А потім дівчатка підросли і через соціальні мережі знайшли ще одну сестричку, яка була моментально визнана. З 2013 року ми з Олесею підтримували контакт через Skype та месенджери. З’явилася надія, що ми зустрінемося і в реальному житті.

Спочатку Олеся не збиралася нікуди їхати. Вона доглядала своїх стареньких та хворих бабусю та дідуся. Але страх батьків за дитину переміг. Після багатьох ночей, проведених в коридорі під звук сирен, чоловік Олесі наполіг на тому, що Олеся з трирічною Діаною поїдуть, а він залишиться та перейме її обов’язки.

За півтора дні до того, як Олеся виїхала, у Вальдкірху проходив мітинг. Після мого виступу одна жінка підійшла та запропонувала можливість проживання для мами з дитиною безпосередньо в її родині. Так Олеся з Діаною потрапила до прекрасних людей. При цьому вона переконана, що це сталося завдяки мені.

Олеся відчувала себе впевнено, бо якщо вона в якомусь питанні не могла дати собі раду, у неї була підтримка з боку гостьової родини та з мого боку. Їй було комфортно в Німеччині, оскільки вона завжди могла сказати, що тут живе її рідна тітка. Іншими словами, тут було її коріння, і це надавало додаткових сил.

Дивлячись на Олесю, я згадувала про всіх інших українських мам та бабусь, які уперше потрапили або самі, або з дітьми до Німеччини. Вони ніколи не вчили німецьку мову і майже нічого не знали про тутешнє життя. Їм було важко орієнтуватися у морі інформації, яка розповсюджувалась у чатах та соцмережах, іноді перекручено.

Мені захотілося ділитися роз’ясненнями з питань, в яких я вже розуміюся або можу попередньо розібратися, через сторінку у фейсбуці.

Як же її назвати? Ідея прийшла одразу. Коли моє повідомлення буде з’являтись у хроніці читачів, вони завжди будуть бачити назву сторінки нібито ім’я особи, яка робить допис. Так нехай у всіх буде тутешня тітка! Сидиш ти такий, читаєш текст, а зверху підписано: Твоя тітка із Німеччини – Deine Tante aus Deutschland. ТВОЯ! Отже, і в тебе є тут рідня, коріння. Нехай всі, до кого прилетить мій меседж, отримають трішечки родинного тепла та відчують себе так само комфортно, як Олеся.

Особисто мені не подобається слово “тітка”, весь час думаю, що я дівчинка. Але нехай, побуду тіткою, якщо це важливо з точки зору законів маркетингу.

До речі, моя племінниця не часто звертається до мене. Я тільки отримую від неї повідомлення:

– Була з донькою у лікаря.

– Як спілкувалася?

– Англійською. А в аптеці я все зрозуміла, що мені німецькою пояснили.

– А звідки в тебе ця гра?

– Так ми в бібліотеці взяли. Я всі твої дописи читаю. Ми давно туди, навіть разом з гостьовою родиною, записалися.

– Ти вже відправила цей е-мейл? Навіть не переслала мені на перевірку?

– Я попросила господаря житла перевірити. Я ж знаю, що в тебе мало часу, бо ти завжди світ рятуєш.

– Мені тут надзвичайно гарно. Я намагаюся запам’ятати кожну мить…

/Під час написання цього посту в Запоріжжі російськими ракетами було пошкоджено 70 будинків та 4 освітніх заклади. В місті залишається багато рідних, друзів, колишніх колег, і просто земляків./