В чому сила? Як подолати довгий шлях до успішного результату

Коли я приїхала до Німеччини, то застала її з проблемою зайвої пропозиції робочої сили. Знайти роботу було так само важко, як зараз знайти квартиру. На кожну оприлюднену вакансію підприємство отримувало щодня десятки друкованих клопотань у недешевих папках. Всі навкруги жалілися, що знайти роботу неможливо навіть німцям. А мігрантам і подавно. “Ти не знайдеш роботу” – так стверджували і деякі службові особи, що мене дивувало навіть у той “скрутний” час.

 

З часом виявилося, що реальність формується тільки з того, що людина сама хоче і до чого докладає зусиль. Але справедливо і те, що людина може заблокувати себе: витрачати свій час не на досягнення нових цілей, а на нікому не потрібну балаканину про те, що їй не щастить, і нема сенсу щось робити, бо все одно нічого не вийде.

 

Часто читаю у групах від тих, хто починає ходити на мовні курси: “А якщо не здам іспит, можна буде повторити курс? А якщо і тоді не здам, що буде?”

 

Що можу відповісти авторам подібних запитів? По-перше, чому ви маєте не здати? Не встигаєте – треба більше часу приділяти домашнім вправам, повторенню, додатковому матеріалу. По-друге, може ви просто не хочете вчити мову країни? Може вона вам не потрібна? Навіщо тоді займати місце людини, яка місяцями чекає на курси? Авжеж можна жити без мови та без амбіцій і бути щасливим. Можна реалізувати себе в справах, які мови або її більш високого рівня не потребують – працювати у сфері прибирання, пакування, будівництва тощо і витрачати вільний час на приємні хоббі.

 

Певна людина має певні здібності, які завжди обмежені. Отже, починати треба з реальних цілей. Подібний підхід збереже психічне здоров’я. Не можна в 25 років з чотирирічною освітою серйозно мріяти стати лікарем. Або осилити за два роки в Німеччині мовний рівень А2 на 70 відсотків і продовжувати мріяти стати тут юристом. Ціль повинна бути реальною з точки зору можливостей конкретної людини – її здоров’я, освіти, знань та досвіду, наявності вільного часу, підтримки з боку родини.

 

А от після того, як мета поставлена, за умови, що ви бажаєте її досягнути і готові змінити пріорітети в своєму житті, навіть якщо треба відмовитись від деяких вихідних, тоді можна читати далі. Бо далі йдеться тільки про одну пораду, яка про все.

 

20 років потому, на моїх курсах німецького учні запитали вчительку Frau Kohl, чи то правда, що їм в Німеччині нічого не світить. У відповідь вона розповіла притчу.

 

Одного разу на міській площі зібралися сотні жаб на змагання, хто швидше підніметься на височенну щоглу. Поспостерігати за гонками вийшли майже всі мешканці міста. Їм було неймовірно цікаво, як це жаби взагалі можуть дертися вгору.

 

Змагання почалося. Жаби поповзли по щоглі під гласний регіт спостерігачів. «Та хіба жабам під силу піднятися навіть на десяту частину висоти?» – лунало з усіх боків площі. Багато жаб впало в самому початку змагань, але деякі все ще трималися на щоглі. «Ха, ха, ха! Жабам не під силу піднятися навіть на чверть висоти щогли!» – викрикували люди. І дійсно, жаби падали вниз як осіннє листя. На щоглі залишилися всього кілька жаб, які продовжували змагання. «Ой, сміхота! Як вони тільки могли подумати, що доповзуть хоча б до середини», – не вщухали люди на площі.

 

Добравшись до середини, впали і всі інші жаби, крім однієї. Вона дерлася до вершини щогли, а люди голосили: «Бачите, всі вже попадали, а вона, дурненька, намагається комусь щось довести. Це неможливо! І вона впаде!». Але жаба на загальний подив трималася. Вона впевнено доповзла до самої верхівки щогли і стала переможницею змагань.

 

Що тут почалося! Кореспонденти з мікрофонами, фотоапаратами і відеокамерами кинулися до маленької втомленої жаби і навперебій закидували її питаннями: «Як це тобі вдалося?» «Чому ти не впала як усі?» Але жаба не відповідала. Наче вона їх не чула. І тільки тут люди зрозуміли, що ця жаба була глухою.

 

Вона не чула тих, хто в неї не вірив. І спокійно йшла до своєї мети.